Вихователі молодшої групи "Сонечко"

Вихователі молодшої групи "Сонечко" :

Садовська Ольга Данилівна

- Патріотизм як основа сучасного виховання дітей включає в себе формування національної свідомості та самосвідомості, тобто виховання любові до рідної землі, до свого народу, готовності до праці в ім'я України, освоєння національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, формування почуття гідності й гордості за свою Батьківщину. Саме плекання національної свідомості й самосвідомості, прищеплення моральних ідеалів та ціннісних орієнтирів починається з раннього дитинства, з перших років життя дитини.

Маючи достатній досвід педагогічної практики, в міру своїх можливостей, мною взято за мету створення цілісної системи всебічного розвитку особистості майбутнього громадянина-патріота України шляхом ознайомлення дітей з культурою, традиціями та звичаями українського народу; а також формування у них почуття причетності до історії та майбутнього свого краю, пробудження і виховання патріотичних почуттів.

Зокрема, у процесі навчально-виховної діяльності у нагоді стає створений мною міні музей "Обереги".

Народні символи України — сакрал українського народу.

Вінок оберегове значення має в багатьох народів. Це також символ жіночого начала, дівування. Вінки вдягали дівчата, ними прикрашали на свята родючості худобу, їх клали на могили родичів.  В Україні вважали, що вінок-оберіг захищає дівчину від недоброго ока, від нечистої сили. Іноді між квітами у вінок вплітали часник, любисток та полин — від цього зела чимдуж тікала всіляка чортівня.

Дівочий вінок — надзвичайно цінна річ. Про це свідчить і веснянка:

Стоїть верба кінець села.
Під вербою а три дівчини.
Перша стоїть в оксамиті.
Друга стоїть в щирім злоті.
Третя стоїть у віночку.
В оксамиті — то піч палити.
В щирім злоті — ложки мити.
А в віночку — та до таночку.

Майже по всій Україні поширений обряд у купальську ніч ворожити з вінками на долю. Кожна дівчина плете вінок, пускає його на воду (іноді зі свічкою) і стежить: куди її вінок попливе — з того краю слід виглядати нареченого:

По саду ходжу, виноград саджу,
Посадивши, та й поливаю,
Ой поливши, да й нащипаю.
Нащипавши, віночка зів'ю,
Віночка звивши, на воду пушу:
Хто вінка пійме, той мене візьме.

Купальські вінки часто зберігали вдома як обереги до наступного свята Купала.

Сопілка — улюблений інструмент українських музик. З давніх часів жодне народне свято не обходилося без її веселого й задумливого, запального та журливого співу.

А виникла сопілка багато тисячоліть тому зі звичайного очеретяного стебла. Саме воно є пращуром усіх духових інструментів: дерев’яних (флейти, кларнета, гобоя) і металевих (сурми, туби, валторни).

Оспівана в народних піснях, переказах та легендах, віршах тисяч поетів, сопілка – чи не найрозповсюдженіший інструмент в Україні. Юнак із сопілкою – таким часто постає образ закоханого парубка, замріяного, сповненого високих прагнень, ліричного героя.

А сопілка з барвіночка,
Оріхове денце.
Прийди, прийди, козаченьку,
Потіш моє серце...

У казці «Сопілка» Бориса Грінченка, юнак вирізав з калини сопілку і заграв. Як же він здивувався, коли заговорила сопілка людським голосом:

Ой помалу-малу, юначе, грай.
Та не вразь мого серденька вкрай.
Мене сестриця зі світу згубила.
В моє серденько гострий ніж устромила.

Було таке повір'я, що коли з калини зробиш сопілку, то в родині з'явиться син – продовжувач роду.

Калина.

В українському фольклорі, як ні в якому іншому, символ калини зустрічається дуже часто. Це зумовлено ареалом поширення калини й тим значенням, якого вона набула в уяві народу. Символ калини – один із найдавніших рослинних символів, символів життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов’язують саме слово “калина” із сонцем, жаром, паланням. Так, О. Потебня поєднує його (на основі постійних епітетів) із розжарюванням, що звучало в старослов’янській мові як “калить”, “раскалять”1. Виокремлюючи слова “дівчина”, “красна”, “калина” за єдністю основного уявлення про вогонь – світло (начало, яке разом із водою породжує світ), О. Потебня зауважує, що калина стала символом дівчини з тієї ж причини, що й дівчина називалась “красною”.
Калина часто виступає як древо світове, на вершечку якого птахи їдять ягоди. Дерево це пов’язує світ мертвих зі світом живих.

– Висип мені, мати, високу могилу,
Посади в головах червону калину,
Збери, мати, всю свою родину.
То буде родина і пити, й гуляти,
Мене, молодого, будуть споминати...

Дуже древня семантика символу спричинилася до того, що він часто вживався, набуваючи все інших значень. Найпоширеніше із них – це дівоча краса.

По садочку ходила, (2)
Цвіт калину ламала.
До личенька рівняла, (2)
Свого батька питала:
– Чи буду я ж такая, (2)
Як калиночка цяя?
– Будеш, донечко, будеш, (2)
Як тілько в мене будеш.

Калина символізує материнство: кущ – сама мати, цвіт, ягідки – діти.

Коли рубать калиноньку,
То ламати з неї цвіт,
Коли любить вдовоньку,
То любити єї діти.

Ікона

Існують певні традиції вибору та розташування ікон і в селянській хаті. У східному кутку головної світлиці знаходиться червоний кут — місце, де родина збирається для молитв. Тут, як правило, висять ікони Христа, Матері Божої, св. Михаїла Архангела, св. Юрія, св. Миколи, св. Іллі, св. Параскеви, прикрашені вишитими рушниками. Під іконами горить лампада, яка нагадує постійну присутність Божу в хаті. В інших кімнатах образи теж розташовані по кутках. Гість, заходячи до хати, повинен схилитись перед іконами, перш ніж промовити до господаря.

Фарби в іконописному малюванні мають таке значення: Христовий нижній одяг — традиційно червоний — походить від кольору мантій, які носили римські імператори, і вказує на святість Ісуса. Христова мантія — синього кольору, що вказує на зв'язок Всевишнього з людьми. Матір Божа має кольори у зворотному напрямку: нижній одяг — синій, для виявлення людськості, а верхній — червоний, оскільки вона Богородиця. Золото і золотий колір представляє Небо — світло, радість. Білий кінь на іконі символізував перемогу, червоний колір означав муку, біль, пролиту кров; синій і блакитний — вічний плин часу; зелений — юність і силу.

Лопатинська Леся Ільківна

- Народна іграшка є насамперед явищем культури. Але основні образні, смислові, символічні чинники народної іграшки є породженням етнонаціонального середовища.
У народній іграшці, поряд з архетипами загальнолюдських понять і критеріїв, існують образні та змістовно-формальні принципи етнонаціональної давнини. Ці якості народної іграшки породжують певну проблематичність щодо дитячого виховання в сучасних умовах. З одного боку, існує нагальна необхідність участі народної іграшки у виховному процесі на його певних етапах, з іншого - складність впровадження її у цей процес.

Народна іграшка, як і все традиційне народне мистецтво, позбавлена елементів зовнішнього етнографізму. Справжня народна іграшка, як правило, містить обмаль зовнішніх атрибутів етнічної належності. Така належність становить саму її образну і змістовну сутність. Тому традиційна народна іграшка здебільшого позначена простотою форми, позбавлена кричущо-яскравих кольорів, складної та вибагливої орнаментації. Близькість цієї іграшки до витоків етнонаціональних культурних традицій пов'язує її з факторами ставлення до матеріалу, пластичною інтуїцією, колористичними рефлексіями. Саме така іграшка, насичена буттєвою та історичною інформацією, комунікативно близька дитині. У ній - цілий світ образів, архетипів, метафізичних і символічних основ бачення, сприйняття й переживання життя; у ній містяться нюанси психоментального характеру етносу, а також відображено специфіку певних трансетнічних явищ. Гра з такою іграшкою, візуальне й сенсорно-контактне знайомство з нею є одним із засобів формування в дитини критеріїв причетності до своїх родових, етнонаціональних ціннісних основ.

Темою могоо дослідження стала

Українська народна іграшка

Дерев'яна іграшка

Іграшка з дерева - тепла, легка, зручна у грі - обов'язково має супроводжувати сучасне дитинство.

Дерево - матеріал, який у сільських умовах фактично завжди під рукою. Тому найбільше іграшок-саморобок роблять саме із дерева. Іграшки виготовляли з дерева різних порід, які використовувались у практичній діяльності регіону. Однак перевагу надавали м’яким - сосні, липі, осиці, тополі, ліщині. З твердих застосовували: бук, явір, клен, дуб, горіх, рідко грушу.

Найбільш масове виробництво дерев'яної столярної і точеної на верстаті іграшки ще донедавна мало місце в місті Яворові Львівської області. Вироблялися візки з кониками, держачок, коники-каталочки, пташки на коліщатках, каруселі, музичні інструменти, вершники, колиски для ляльок, швейна машинка, макет потягу, млин, посуд, меблі. Для виготовлення використовували явір, осику, вербу, липу, грушу.

Найціннішим з мистецької точки зору в яворівскій іграшці є розпис. Саме він робить прості столярні вироби витворами мистецтва. Між тим яворівські розписи "тримаються" буквально на кількох мотивах та елементах, на кількох кольорах. Це - червоний, зелений і жовтий, які з'явилися в 1920-1930-х роках. Орнаментальних мотивів, власне, два: "колко" - залежно від розробки може набувати вигляду геометричної розетки, а також вигляду квітки-сонечка, кружальця із листочками всередині; і "вербівка" - це гнучка гілка з листочками типу вербових, чітко розібраних на симетричні ряди - червоний і темно-зелений.

Глиняна іграшка

Глиняні іграшки виготовляли переважно дружини й діти гончарів. За сезон сім’я гончаря виробляла кілька возів іграшок. На ярмарках та базарах вони користувалися попитом.

Із глини ліпили фігурки ”пань”, ”баришень”, ”кумів”, вершників на конях, півників, котиків, зозульок.

У різних місцевостях України гончарі виготовляли також дрібний дитячий посуд, що називався "дріб" або "монетки", який є узагальненим, лаконічним повторенням "дорослого" місцевого посуду. Назва походить з історичних ярмаркових байок: гончар щоб не рахувати копійки та півкопійки давав покупцеві їх на здачу як забавку для дітей та свого роду сувенір.

Технологія виготовлення іграшок, підготовка глини майже всюди були однаковими. Глину змішували з дрібним просіяним піском і розводили з водою, перетворюючи у в’язке тісто. З нього й ліпили іграшки. Спочатку їх висушували, а через кілька днів обпалювали.

В залежності від якості і складу місцевих глини й піску, поверхня іграшок набувала певного кольору і фактури. Для прикраси в різних центрах використовували кольорову поливу або розпис.

Текстильні іграшки

Іграшки з природних матеріалів

Іграшки з трави роблять як дорослі, так і діти. Як правило, їх створюють наприкінці весни та на початку літа, коли на луках спадає повінь і виростає довга соковита трава - "коси". От із цієї трави жінки роблять ляльок для дівчаток майже так, як колись давно робилися обрядові весільні ляльки-"панянки". Діти, зокрема ті, що пасуть худобу, з трави виплітали "церкви" та "попові брички", робили різних тварин та лялечок.

Також популярними колись були ляльки та інші вироби з талашу - листя з кукурудзяних початків.